Початок німецької доби

Початок XX століття. З тієї пори в пам'яті людей "зачепився" німець Гехт. Він з'явився в Мар'євці несподівано. Купив на краю деревні землю, збудував будинок, парову млинарню. Розвів худобу. У сусідній балочці Гехт приглядів джерело. Проклав туди трубу, і вода самопливом стала надходити нею на млин. У 1920-х роках син Гехта вчителював у Мар'євській школі. Вона розташовувалась у колишньому амбарі — на місці теперішнього дитячого садка.

Вугільна шахта в Мар'євці

Розповідають, ніби наприкінці 1930-х років північніше Мар'євки, у невеликому яружку, почали добувати — не повірите! — кам'яне вугілля. Раніше навколишні жителі возили звідти "синю" глину. Виявилося, "синя" — бо поряд було вугілля. Казали, неважне — полум'яне. Пласт, за розмовами, зовсім невеликий — 400 мм завтовшки. У роки окупації місцеві жителі протоптали до вугільного "складу" стежку: восени і взимку топили полум'яним печі в будинках. Хтось завдяки цьому й вижив. Після війни роботу на цій шахті не поновили. Вхід до неї обвалився — на тому все й завершилося. Тепер у яружку гребля.

Примітно, що коли цей розділ уже було написано, автору довелося побачити розсекречену карту Краматорська довоєнної пори. Та її частина, де показана Мар'євка, була складена 1938 року. Поблизу поселення на карті справді нанесено позначення вугільної шахти — два схрещені молоточки. Їхнє положення свідчить, що шахта була діючою.

Первозданний степ на місці майбутнього міста

Уявіть на мить таку картину. XVIII століття. На місці нинішнього Краматорська немає ні заводів, ні такого любого вам Соцміста. Немає багато чого. Натомість у всій своїй красі простягається умитий ранковими росами, вбраний у ковилові шовки первозданний Степ. Ви в дорозі. Позаду — гряда білолобих пагорбів і яр Шивалдай. Попереду — десь у долині, біля Білої Гори, — чекає вас тиха річка. Я не знаю, звідки ви родом. Знаю тільки, що тут ви залишитесь жити назавжди.

Іван Вітіг і перше поселення на торецьких землях

Усе починалося з того, що наглядач за роботами на казенних Торських соляних заводах Іван Іванович Вітіг задумав прибрати до рук ділянку ще нікім не зайнятої землі біля річки Торець, за 13 верст на південь від Тору. Титулярний радник не претендував на багато і "задовольнявся" 700 десятинами (близько 1000 га).

Спочатку Вітіг розпорядився будувати тут хутір, а 1756 року поряд спорудили й млин. Про те, що це поселення виникло в середині XVIII століття, підтверджує визначення Азовської губернської канцелярії від 17 грудня 1776 року.

Вдова Вітіга і капітан Радованов

Хутору і млину на Торці Вітіг, мабуть, радів недовго: Господь покликав його на небеса. Вдова наглядача — Марина Осипівна Вітіг — погорювала, скільки вимагали того пристойності, і незабаром вийшла заміж за капітана Бахмутського гусарського полку Івана Радованова. Народився у них син, і, мабуть, шлюб був щасливим, але, на жаль, теж недовгим: у світ інший відійшов і капітан Іван Радованов. Не щастило горопасній з чоловіками.

Марина Осипівна втішала себе думками про єдиного сина Олександра та самозабутньо займалася господарством у маєтку, що дістався їй від першого чоловіка. Хутірець з роками розрісся, отримав назву Олександрівка. Назва, яка закріпилася за хутором за життя матері, чомусь не сподобалася молодому поміщику, і згодом він її перейменував. У різних документах початку XIX століття це поселення фігурує вже як "сільце Радованівка Олександрівка теж". Наприкінці XVIII століття в цьому поселенні жили 114 селян — українців (109 осіб) і росіян (5 осіб). У сільці знаходився дерев'яний панський будинок, при ньому — фруктовий сад, а поряд — біля річки — як і раніше трудився водяний млин.

Суперечка про землі і кінець Радованівки

Це сталося 1813 року. Тоді в нашому краї проводилось Генеральне межування земель, метою якого, зокрема, було уточнення на місцевості меж поміщицьких володінь. Схилити до полюбовного поділу земель поміщиків не вдалося. Зрештою спірна справа закінчилася не на користь капітана Радованова, від імені якого в Катеринославській межовій конторі виступав його повірений Федір Пилипович Бобилькін. Усі крапки над "і" в ній розставив поручик В.І.Шабельський. Схоже, саме його переконливі доводи дозволили суду прийняти остаточне і правильне рішення. Прийняли його 18 січня 1828 року, а втілили в життя 10 липня того ж року: межі були остаточно затверджені і показані на місцевості.

Доля поселення Радованівка сумна — нині від нього не залишилося й сліду. На колишніх радованівських землях тепер височіють корпуси цехів Новокраматорського машинобудівного заводу.

Продовження — у статті «Перша міліція Краматорська».