Таранов і Малотаранівка

Перша відома нам згадка про Малотаранівку міститься в описі генерального і спеціального межування Ізюмського повіту Харківської губернії, що датується кінцем 1850-х — початком 1860-х років. У ньому передусім привертає увагу той факт, що це поселення, яке вже існувало на початку 1850-х років, мало тоді назву Новотаранівка. Власником маєтку на той час був поміщик підпоручик Петро Григорійович Таранов-Бєлозєров. Площа його маєтку тут становила 786 десятин 260 сажнів землі, а в деревні за ним було записано 62 ревізські душі кріпосних селян.

Спадщина після підполковника Таранова

Після смерті підполковника Олександра Степановича Таранова-Бєлозєрова 1819 року в Криму досить великий маєток, яким до того фактично самостійно керував його молодший брат прапорщик Григорій Степанович Таранов, перейшов у власність останнього. У прапорщика було троє синів: Степан, Василь і Петро. Лише для одного з них батько зробив виняток: ще за свого життя, згідно з розподільним актом, засвідченим в Ізюмському повітовому суді 1825 року, він виділив земельну ділянку з сільцем Білянське (нині сел. Петрівка) своєму, мабуть, молодшому сину Петру. Більша ж частина основного маєтку залишалася практично неподільною аж до самої смерті старого прапорщика, що сталася не пізніше 1850 року. І лише після цього брати "полюбовно" поділили спадщину між собою.

Заснування Малотаранівки у 1850 році

Унаслідок мирного, справді братського, поділу батьківського маєтку Петру Григорійовичу дісталася земельна ділянка, відрізана від красноторської частини, та кілька десятків душ кріпосних селян, яких він того ж року вивів із попереднього місця проживання і поселив на новому місці. Було засновано нове поселення — деревня Новотаранівка (пізніше — Мала Тарановка). З огляду на відомі нам факти можна з великою мірою точності стверджувати, що роком заснування деревні Новотаранівка, а отже, і сьогоднішнього селища Малотаранівка, є 1850 рік. Згідно з 10-ю ревізією в деревні Малій Тарановці за поміщиком тоді числилася 61 душа чоловічої статі: з них 10 — дворові, решта — селяни.

Назва поселення та її походження

У списку поселень, віднесених до 2-го стану Ізюмського повіту, назву хутора було внесено з очевидною помилкою. Укладач списку неправильно прочитав її на карті 1863 року і позначив як "Мал. Таранова". Найімовірніше, правильним було б таке прочитання: Малий Таранова, тобто хутір Малий, що належав Таранову. У цьому ж списку поряд з офіційною назвою значиться друга, побутова місцева назва цього поселення — Комишевашка. Вона прямо вказувала на місцезнаходження хутора, на його близькість до гирла однойменної річечки, що протікала поруч і впадала в Казений Торець. У 1865 році тут налічувалося лише 13 дворів із населенням 107 осіб, із яких 50 — чоловіки. Головним видом їхньої діяльності було "хліборобство".

У боргах як у шовку

Цей старий вислів діти відставного майора і кавалера ордена Святої Анни поміщика Степана Таранова-Бєлозєрова, мабуть, не раз згадували в той пам'ятний день — 31 березня 1853 року. Саме тоді стало відомо, що завдяки покійному батькові на них каменем повисли його давні борги. Зі скорботою в серці спадкоємці визнали: тягар боргового тягаря виявився у прямій залежності від батьківської щедрості й любові.

Серце відставного майора полонила донька поміщика-сусіда — Варвара Абаза. Священник повінчав їх у дідівській церкві Святого Великомученика Архідиякона Стефана в селі Білянське. Як складалося їхнє життя — невідомо. У 1821 році Варвара Іванівна народила чоловікові первістка — Григорія. Пізніше — одну за одною — доньок. Щастя виявиться недовгим. Варвара захворіє. Одного разу вночі Степан Григорійович виразно почує, як у сусідній кімнаті тишу пару разів порушить сухий тріск старої батьківської шафи. Зловісна прикмета. Вранці Варі не стане: смерть розлучить їх назавжди. Поміщик погорює і... поведе під вінець молоду наречену. А 30 березня 1835 року у них народиться син Іван.

Борги та їхні наслідки

8 листопада 1828 року Степан Григорійович позичив у місцевої Охоронної казни 19 950 рублів асигнаціями, заклавши своє майно разом з усіма кріпосними. Не виключено, що причиною, яка штовхнула майора на цей крайній захід, став карткового борг, повернути який було справою його честі. Документи свідчать, що 7 грудня 1833 року пішла ще одна позика. Цього разу поміщик, перезаклавши маєток, узяв у казни суму менше — лише 5650 рублів. Найімовірніша відповідь на запитання, навіщо йому знову знадобилися гроші, одна: звернутися по допомогу до казни Степана Григорійовича змусив страшний голод, що стався в нашому краї 1833 року.

Коли ж пробила остання година майора і діти змушені були ознайомитися із заповітом батька, з'ясувалося, що всі вони стали заручниками смерті, яка "повісила" на них батьківські пута — старі борги, розплату то чи за добро, то чи за гріхи в минулому.

Про подальший розвиток краматорських земель у XIX столітті читайте у статті «По селищу у спадок».